Зробіть крок крізь віки. Відкрийте, як жили в ті часи, про що думали, що робили, задля чого жертвували своїм життям.

Не відаю, як в інших містах, але в Києві зараз, як і сто років тому, знову можна почути на вулиці, просто неба, як грає та співає до людей та Бога кобзар чи бандурист. Звісно, не обов’язково сліпий. Але колорит від цього не стає меншим. Окрім України їх, мабуть, ніде й не почуєш. А воно того варте. Бо саме кобзарі, бандуристи, лірники були непересічними носіями туги і мудрості українських шляхів, земних і небесних. Так вже склалося, що вони не стільки розважали слухачів, скільки доносили до них правду. Ту, якої від офіційних осіб не почуєш. Мабуть, за це їх і нищили. Сьогодні, зрозуміло, вони вже не стільки реалія, скільки легенда – але жива. Її можна почути, до неї можна доторкнутися, через неї можна спілкуватися з тими, хто давно вже пройшов свій Чумацький Шлях.

Володимр Кушпет - викладач вищої педагогічної школи кобзарського мистецтва, один з засновників відомого ансамблю "Кобза". На двох дисках представленого альбому він розгортає перед нами полотно індивідуального виконавства пісень, яким воно було у 18-му і до початку 20-го століття. Глибокий голос та майстерна гра на кобзі, лірі, торбані та бандурі створюють дуже особливу атмосферу. Це наче припорошена пилом дорога, іноді розпечена сонцем, іноді овіяна місячним сяйвом, але завжди дорога, і завжди нескінченна. Мабуть, не варто заздрити тодішнім музикам - нелегка була в них доля - але за допомогою цього запису зазирнути на деякий час у їхні часи, вдихнути їхнього повітря - гадаю, варто.

"...Тарас у ще майже дитячому віці зрозумів, що звичайної хроматичної бандури "чернігівки" йому не вистачить і всією душею прикипів до будниківського цеху, який наприкінці вісімдесятих дедалі інтенсивніше "набирав обертів". Тоді дуже часто, особливо з нагоди великих свят чи політичних оказій, можна було спостерігати незвичну для умов вже конаючого Союзу картину: молодий хлопець в оточенні великого гурту таких самих юних однолітків у супроводі старосвітської бандури натхненно, до самозабуттяспівають стрілецьких, повстанських, історичних, календарних пісень. Та дуже скоро молоднеча романтика переросла у потребу серйозних етнографічних, мистецтвознавчих й кобзарських студій. ...
Репертуар, представлений у цьому компакт-диску, - це здебільшого науково-виконавські реконструкції безсумнівно автентичних творів живої кобзарсько-лірницької й фольклоризированої барокової традицій в межах від XVII-XIX ст, відтворених за записами М. Сперанського, А. Рубця, М. Лисенка, П. Демуцького, Ф. Колеси та перейняті усним шляхом від Г. Ткаченка, "канонічні" її взірці, які мають чи не нйвищий у всьому кобзарсько-реконструктивному русі ступінь проникливості і автентизму виконання..."

Не так вже й багато я чув бандуристів і не знаю напевне, чи всі вони схожі між собою, чи всі вони такі, як Михайло Коваль. Гадаю, що ні. Але, щоб помітити різницю, слухати треба уважно – як і в будь-якій справі, якщо хочеш щось справді зрозуміти, потрібна справжня увага. І неважливо, вивчаєш ти історію джазу чи способи плетіння з верболозу. Отже, увага. А веду до того, що цього бандуриста слухати уважно – приємно і цікаво. І ще більш цікаво стає слухати, коли дізнаєшся, що він, власне, самоучка. „Я настроїв бандуру так, як Бог на душу поклав, і грати навчився теж так, як душа того бажала.” Отже, все по-справжньому. Ну а як досвід у нього вже чималий, то й програма не одноманітна. На диску можна почути і, звісно, думи, і псалми, і пісні соціально-побутові та історичні. А співає Михайло Коваль неголосно, співає спокійно, і слухати його уважно – дуже легко.

"Українське бароко" – нова платівка з колекційної серії "Шедеври Української Музики". Старовинні музичні твори, в більшості відновлені за рукописними збірками ХVII – поч. ХVIIІ століть.
Виконавці – Ніна Матвієнко (1, 4, 8, 10, 14), Надія Боянівська (2, 5, 9, 12), Тарас Компаніченко (6, 13, 15) та ансамбль давньої музики під керуванням Костянтина Чечені (1-5, 7-12, 14).